Сі-Аталь

Двісті років тому на території Сіетла не було ані натяку на цивілізацію. Тоді ж, молодий чоловік, у чиїх жилах текла кров вождів племен Дуваміш і Суквоміш, на стрімкому каное розсікав хвилі затоки Вулдж, як її називали мовою Лушутсид. Кілька разів він спостерігав, як серед островів блукали величезні вітрильники та чув історії, про те, що білі люди, озброєні словом могутнього Бога та рушницями, розбудовують міста і селища. Їхня сила і зброя лякали його, їхня культура і релігія цікавили, а можливість здійснювати далекі мандри щиро захоплювала. Та на мрії не було часу: нащадку вождів слід було боронити рідні води і землі від нападів підступних скокомішів, мудрістю і терпінням треба було підтримувати мир між поселеннями, які з дружніх могли миттю перетворитися на ворожі.

5dc290b6280396530c49c0fbe66b60e4

Роки неслися нестримно, мов лосось хвилями Зеленої ріки. Давно вже він сам став вождем, поховав жінку, оженився вдруге, зростив вісьмох дітей. Звістки з сусідніх регіонів ставали все тривожнішими, навіть ворожнеча між пелеменами у затоці припинилася – всі чекали на появу білих людей…

Вони прибули не морем, а сушею, говорили дивно і кумедно, а озброєні були, хіба що, книжками у чорних палітурках. У тих книжках і був їхній могутній Бог, і коли вождь нарешті порозумівся із прибульцями, котрі називали себе місіонерами з Франції, Бог йому сподобався.

18ed652e-c89b-11e7-bf78-6fb5fafd024c-780x1284Між собою місіонери називали вождя “Le Gros” – Велетень, але коли хрестили, то дали йому біблійське ім’я Ной, адже дуваміши і самі споконвіку розповідали історії про Великий потоп.

Минуло ще кілька років і в затоці нарешті з’явилися кораблі. Величезні монстри з білосніжними вітрилами, що випускали сотні людей на берег. Налаштовані вони були не вороже, але рішуче. Ці люди шукали нові землі і сил, аби завоювати ці землі, у них було достатньо. Розв’язувати війну здавалося вождю марною справою, адже вони тепер всі християни – якось порозуміються.

Білі люди уникали сутичок, до вождя ставилися з великою повагою, й охоче розповідали йому, все, що його цікавило. Найліпшим же співрозмовником виявився доктор Мейнард – кремезний чоловік із дуже добрими очима і дотепною звичкою носити пристрій із круглими скельцями, як не на переніссі, то на лобі. Він єдиний міг хоч якось допомогти людям Сі-Аталя, коли почалася епідемія віспи.

Вождь розглядався навколо і не впізнавав свій край: там, де вчора був ліс, сьогодні з’явилося зоране поле, де була пустка – виросло місто. Прибульці все більше скидалися на господарів, а вождь тільки й благав своїх, і без того проріджених і знесилених хворобою, людей бути терплячими. Тим часом, з іншого боку затоки вже почалися криваві сутички, з яких переможцями завжди виходили білі.

Вождь знав, що скоро його людям запропонують піти до резервації, і лишень просив свого друга доктора Мейнарда, щоб розподіл територій був чесним і племена мали річку для риболовлі, ліс – для полювань й доступ до моря, бо не дарма ж назва племені Суквоміш перекладається, як “люди чистої солоної води”. Мейнард доклав усіх сил і, загалом, білі дотрималися слова. Він же наполягав, аби найбільше місто на узбережжі назвали на честь вождя – Сі-Аталь.

Урешті-решт, так і сталося, хіба що, англійською воно звучало як “Сіетл” (Seattle).

Помер вождь уже в резервації, і там же був похований за християнским каноном, але й з усіма, традиційними для племені, почестями.

Сьогодні на території резервації замешкано близько семи тисяч корінних американців, переважно представників племені Суквоміш. Вони зберегли чимало своїх традицій та ремесел, заснували музей історії та культури свого народу, повсякчас проводять різні заходи й загалом дуже приязні до відвідувачів. Коли спитати, хто для них вождь Сі-Аталь, то почуєш, що він – символ мудрості й миру, людина, яка, хоч і поступилася землею, зберегла націю.

DSC_1022

Сіетліти не менш прихильні до постаті вождя, на честь якого назване їхнє місто. Вони зводять йому пам’ятники, пишуть про нього книжки, відводять почесне місце в історичних музеях, називають річки, гори, селища міста й навіть цілі округи лушутсидськими назвами, та й взагалі пишаються тим, що їхнє місто має безкровну, мирну історію, хоч, коли щиро, їхньої заслуги в тому небагато.

 

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s