Смарагдове місто і його дива. Будиночок Едіт Мейсфілд

Пам’ятаєте зворушливий анімаційний фильм “Вгору” (Up, 2009) від студій Pixar та Disney? Чарівний будинок Карла Фредріксона, здійнятий у повітря сотнями кольорових кульок, має цілком реальний прототип, і знаходиться він у Сіетлі. За будиночком Едіт Мейсфілд, а саме про нього мова, стоїть своя історія, котра вже отримала книжкову версію і цілком гідна власної кінострічки.

Edith-Macefields-house-and-Disneys-Up-house

Світ дізнався про Едіт Мейсфілд 2006-го року: американські новини розповідали про 84-літню дивачку, котра відмовлялася продавати свій крихітний старий будинок за будь-яку ціну. Район Баллард саме отримав нове життя: трухляві вікові споруди, безгоспні хижки, покинуті виробничі приміщення і склади, або й просто пустища, активно заповнювалися сучасними житловими і службовими площами. На Богом забутій північно-західній 46-й вулиці запланували звести великий торгівельний комплекс. Проект забудовників був схвалений і затвердженний, справа лишалася за дрібним: виселити кількох мешканців-старожилів та знести їхні будинки. Аж ось, будівельна компанія натрапила на непозбувну перешкоду: стару леді у великих окулярах і яскравому вбранні, усміхнену, але вперту й безкомпромісну. Вона не бажала продавати свій будинок, і аж ніяк не збиралася з нього переїздити.

“У цих стінах, на цій канапі померла моя мама, і я збираюся вчинити так само!” – пояснювала вона. Забудовники сподівалися, що пані Мейсфілд переконають гроші і піднімали ціну за будинок, довівши її до нечуваної пропозиції в один мільйон доларів. На що Едіт сказала: “Гроші для мене – ніщо. У мене немає рідних. Я на схилі віку. Єдине, що мені потрібно, це мій дім.”

Downloads

На цьому бізнесові довелося відступитися, архітектори вносили зміни до планів, журналісти кружляли навколо будинку пані Мейсфілд, а для містян Едіт стала героїнею та натхненням.

Тим часом, територію навколо будиночку розчистили, приїхала купа техніки, високі будівельні крани. “Погоджуйтеся на гроші, поки не пізно, пані Мейсфілд,” – робили останні спроби забудовники. – Уявляєте, який шум тут буде, коли почнеться будівництво? Хіба ж це спокійна старість?” На що Едіт лише усміхалася: “Я пережила Другу світову війну, тож ваші машини мене не надто лякають.” Вона вмикала гучніше свою улюблену оперну музику і продовжувала займатися власними справами.

Коли керівником забудови (по-нашому, бригадиром) призначили Баррі Мартіна, він навіть не був у курсі, хто така Едіт і не чув про неї у новинах. Підлеглі лякали його чи не Бабою-Ягою, але для Баррі пані Мейсфілд з її будинком була просто квадратом на плані. Як відповідальний керівник, він зайшов привітатися з Едіт і попередити, що вони розпочинають роботу. “Як добре, що ви нагодилися. – відповіла старенька. – У мене якраз не заводиться машина. Відвезете мене до перукаря?”

Так розпочалася невпинна вервичка завдань і доручень від Едіт для Баррі. Так розпочалася справжня дружба, котра тривала майже два роки. Незабаром Едіт поставили невтішний діагноз, і Баррі став її мимовільно-добровільним помічником, слухачем, розрадником.

NYT2008122619331762C

“Баррі, будь ласка, купіть для мене шотландського печива, але неодмінно Волкерс.” – просила Едіт. Заклопотаний Баррі приносив їй печиво з найближчої крамниці, теж непогане, хоч і не Волкерс. “О, ні, дякую! Лишіть собі!” – відказувала пані Мейсфілд. Зрештою, роздратований Баррі їхав на старий баллардський ринок і таки знаходив кляте печиво Волкерс. Задоволена Едіт, одразу накривала стіл до чаю, а за чаюванням казала: “Скуштували? Правда ж, це печиво варте, аби за ним полювати?”

Відмовити старенькій не було ніякої можливості і не мало ніякого сенсу. Вона завжди мала рацію та якось по-особливому обеззброювала суворого і статечного Баррі.

“Я живу тут із 1956-го року. Приїхала доглядати хвору матір, та так і залишилася в Сіетлі. – розповідала Едіт Баррі. – Але це не фамільне гніздечко, нічого такого. Зростала я в Ореґоні. Юнкою подалася на війну у Європу. Щоправда мене викрили [Едіт ще не виповнилося 18, коли вона вступила у військо як медпрацівниця] і залишили в тилу в Англії. Проте я вирішила не повертатися додому, залишилася в Європі допомагати у притулках для дітей-біженців.”

Пані Мейсфілд була безпосереднім свідком трагедій війни і розповідала чимало із пережитого, а часом навіть натякала на свою шпигунську діяльність. Що ж, вона дійсно бездоганно володіла французько і німецькою, однак Баррі сприймав такі натяки не надто серйозно.

Едіт згасала швидко, але мирно. Вона мала квількох друзів, проте жодного родича. Її єдиний син помер від менінгіту ще дитиною. Що буде із будинком після її смерті пані Мейсфілд не надто бентежило – ця оселя існувала для неї тут і зараз. Платівки і касети у програвачі, фотографії на стінах, крихітні статуетки на підвіконні, улюблене дерево і зелений газон за вікном – було лише тим, що дарувало їй останню невибагливу втіху.

Її не стало влітку 2008-го. Вона потурбувалася про те, щоб Баррі знав, як має виглядати поховальна церемонія, з якого дерева має бути її труна. Він знав, куди слід передати її речі і переказати невеличкі заощадження. Знав, де вона зберігала свої маленькі скарби: пам’ятні світлини і рукописи романів, котрі писала на дозвіллі. Баррі не знав лише одного, що Едіт залишить йому свій будинок у спадок. Це стало для нього справжньою несподіванкою. І честю.

march-2016-ediths-house (1)

Деякий час Баррі доглядав будиночок Едіт, залишаючи там усе, як було за життя господині. Перед прем’єрою анімації “Вгору” Disney попросив дозволу вчепити на даху будинку Едіт Мейсфілд оберемок повітряних кульок, як символ і як рекламу. Відтоді потік бажаючих зробити чек-ін біля “будинку з мультика” не припиняється.

У 2009-му році Баррі продав будинок агенту з нерухомості Ґреґу Піннео за умови, що новий господар збереже зовнішній вигляд і настрій оселі пані Мейсфілд. 2013-го року світ побачила книжка Баррі Мартіна “Під одним дахом” (Under One Roof), де він розповідав про свій досвід спілкування з Едіт Мейсфілд, а у післямові додавав, що знайдені у неї рукописи наштовхують його на думку, наче вона дійсно могла бути шпигункою під час Другої світової, надто вже переконливими були її спогади і свідчення.

DSC_0076

На жаль, Ґреґ Піннео не зміг дотримати своєї обіцянки, він заборгував банку і 2015-го року будиночок Едіт Мейсфілд було відчужено та продано з аукціону. Нині він належить інвестеційній компанії з Белв’ю, будинок потребує ремонту і догляду, але ось уже кілька років стоїть покинутий. Подальша доля його невідома, і хоча пані Мейсфілд не наполягала на збереженні її оселі, сіетліти сподіваються, що її будиночок не зникне без сліду, а отримає нове життя, зринатиме оазисом серед сірих бетонних новобудов, стане пам’яткою про одну вперту, але прекрасну жінку, про щось важливе і безцінне.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s