Чи не найвідомішим явищем у світі, що має сіетлське походження є ґранж – різновид альтернативного року, також відомий як Seattle Sound. Цей напрямок музики дійсно виник у передмістях Сіетла ще у 80-х роках і завдячує своїй появі таким гуртам відчайдухів-експериментаторів, як Nirvana, Pearl Jam, Soundgarden та Alice in Chains. Замішаний на інді-року, хардкор-панку і важкому металі, у своїй гаражній, нішевій естетиці він був не лише протестом проти гламуру на сцені, він відображав обличчя тогочасної молоді – розпачливої, неохайної, щирої, волелюбної і непутящої. Прихильники ґранжу швидко стали частиною цілої субкультури – “ґранжерів”, яка, незважаючи на відсутність будь-якого позерства, і досі має вплив на моду і мистецтво.
Протягом 80-90-х років Сіетл являв собою осередок ґранж-клубів – невеличких сценічних майданчиків, де у напівтемряві і серпанку від цигарок та джоїнтів, серед “брудного” звучання електрогітар, дісторшена і живого й відчайдушного вокалу народжувалася істина про те, що “все можна пережити, якщо підібрати потрібну пісню” (c).
Коронованим принцем ґранжу був виходець із тутешнього містечка Абердин – Курт Кобейн, йому належала левова частка всесвітньої популяризації ґранжу, і досить справедливо звучить твердження, що саме його передчасна смерть призвела до завершення ери сіетлського саунду.
Що ж стосується образу самого міста в період розквіту ґранжу, то його риси досить чітко проступають на тлі сучасного успішного та затишного Сіетла. Якщо безгоспних пусток, покинутих промзон і дешевих апартаментів стає дедалі менше, то вкрай ґранжеві, за атмосферою і репертуаром, клуби присутні і вельми популярні донині, особливо в районі Кепітол-Гілл.
Про одвічну необлаштованість і тлінність буття свідчить безкінечний потік безхатьків і різновидів притулків: центри допомоги молоді й різного роду реабілітацій, стихійні та організовані наметові містечка, житлові комплекси соціальних служб і незалежних гуманітарних органцізацій. Широке розгалуження подібних установ, терпимість містян і щедрість туристів слугують своєрідною рекламою для безпритульних з усієї Америки. Існує негласна легенда, що адміністрації багатьох міст США виділяють окремі кошти на своєрідний спосіб боротьби з безхатченками – авіаквитки в Сіетл. Ця ж таки легенда має тутешнє продовження, наче місцева влада часом вдається до тих же методів, от тільки з квитками у значно курортнішому напрямку – на Гавайські острови.
У переважній більшості випадків за кожною історією безхатька стоїть трагедія більшого чи меного масштабу, втім, нерідко подібний стиль життя є усвідомленим вибором, тимчасовим викликом собі і суспільству – до якого вдаються переважно молоді і навіть непогано освічені люди. Вони являють собою своєрідну сучасну версію бітників – виглядають напівхіпстерами-напівхіпі, захоплюються альтернативною музикою, філософією і літературою, вільно вживають лайку, наркотики і алкоголь, або навпаки, вважають їхнє вживання неприпустимим.
До речі, про наркотичні речовини. Штат Вашинґтон і Сіетл, зокрема, – один з найдемократичніших регіонів у світі, де з тотальним розумінням і толерантністю ставляться до багатьох явищ, включно із вживанням марихуани у медичних та рекреаційних цілях. Сіетл, звичайно, не Амстердам, проте місцева влада вважає, що заборони щодо спірних процесів і продуктів викликають набагато більший ажіотаж, ніж контрольований дозвіл. Імовірно, в таких судженнях є певна послідовність, адже наразі і штат, і місто знаходяться на останніх щаблях у рейтингу злочинності у США.
Втім, зміни в офіційне законодавство були внесені відносно нещодавно, а слава “землі обітованої” для прихильників канабісу побутує в Сіетлі бозна скільки. У чому секрет? Можливо у Гемпфесті – масовому заході, що ось уже понад чверть століття щоліта проводиться у місті. Його мета, а точніше, місія (за висловом організаторів) полягає в інформуванні громадськості про множинність потенційних переваг коноплів для медицини, промисловості, сільського господарства, енергетики та інших сфер життя. Адміністрація Гемпфесту – це люди, котрі всіляко обстоюють необхідність реформи закону про канабіс, самопроголошені “захисники конопель”.
Їхня діяльність розпочалася 1991-го року з аматорської виставки Washington Hemp Expo, проведеної у парку, звісно ж, на Кепітол-Гілл. Ця подія не стала знаковою, й не була освітлена пресою. Однак, в аналах історії уже зазначено, що двадцять ентузіастів зі своїми експонатами привернули увагу близько півтисячі людей, щоправда більшість із них просто гуляли у парку. Однак (і краще не скажеш) зерно було посіяне і паростки зійшли – уже наступного року виставка перетворилася на невеличкий фестиваль, з розважальною програмою. Надалі кількість “конопляних” ентузіастів та учасників дійства зростала з геометричною прогресією, а в програмах фесту з’являлися музичні гурти та виконавці з усієї Америки, що додавало заходу певної атмосферності і популярністі. Завданням Гемпфесту була, й досі залишається, можливість продемонструвати громадськості позитивні властивості рослини, що історично здобула собі не надто добру славу. Проте, варто зазначити, що ідейні натхненники й організатори фестивалю – це, переважно, люди, що страждають від невиліковних хвороб і обрали марихуану засобом позбавлення від болю, порушення обміну речовин, безсоння й психічних розладів. Нині чимало з них відійшли у кращий світ, але основна ідея знайшла своїх прихильників. Втім, нема де правди діти: більшість відвідувачів Гемпфесту – представники не стільки альтернативних методів лікування, скільки альтернативного способу життя.
У 1994-му році Гемпфест, проведений на березі озера Юніон у Ґазворкс-Парку, зібрав п’ятнадцять тисяч чоловік. То вже були не жарти, тож організатори фестивалю взяли на себе зобов’язання платити місту податки та орендну плату за проведення масових заходів. З’явилася потреба у додаткових коштах для звукового обладнання, постановки літньої сцени та оздоблення. Щедрість спонсорів і невтомність волонтерів зробили усе це можливим, аж тут нагодилися офіційні представники міста і силових структур із вимогою сплачувати страховий поліс в один мільйон доларів за кожний проведений в Сіетлі Гемпфест. Натомість захід отримав у своє розпорядження поліцейських та медичних працівників для запобігання форс-мажорів. Прецедентів злісного порушення правопорядку не було, проте обережність не є зайвою, коли йдеться про таку кількість осіб, що мають за звичку, скажімо, куріння анаші.
Сьогодні площа проведення Гемпфесту, без жартів, величезна. Захід збирає тисячі борців за альтернативну медицину і енергію, художників, артистів, пацифістів і величезну кількість музикантів різних напрямів, через що “конопляний фестиваль” навіть визнаний своєрідним продовженням славнозвісного Вудстока, і з 2001-го року дійство триває декілька днів. Учасники фестивалю напинають на узбережжі намети і ночують в автомобілях, припаркованих уздовж Аляска-Вей. Що й казати, у дні Гемпфесту Сіетл змінює свій вигляд від затишно-стриманого на романтично-розбишацький. Живучи неподалік від місця проведення заходу, я стала мимовільним, утім, досить цікавим свідком того, що відбувалося.
Звісно, публіка Гемпфесту є досить специфічною, але, слід віддати їй належне, – надзвичайно миролюбною. Вона зачаровує навіть на рівні явища: тут тобі і різнокольорові варіації Боба Марлі, і, наче перенесені машиною часу, зразкові хіпі 70-х, бліді худорляві парубійки без сорочок, геть неохайні, але надзвичайно привітні дівчата з люмінісцентними пасмами волосся, а ще зграйки замурзаних дітлахів зі жменями веселкових намист на продаж.
Нині події фестивалю висвітлюються телебаченням і пресою, у виступах на сцені задіяні професійні ведучі та відомі артисти. З кожним роком адміністрація Гемпфеста все більше скидається на політичну організацію, зі своїми офісами, лозунгами, програмами та зисками, щоправда, загубленими у сивому серпанку з характерним солодкавим запахом, серед кольорових фенічок, витіюватих татуювань і дредів, строкатого одягу і пухнастих конопляних вінків.
Та, знаєте, попри близьке знайомство з тутешніми відтінками ґранжу, мій Сіетл більшою мірою не про Курта Кобейна, а про Джимі Гендрікса, з його дванадцятиструнним блюзом. А ще про Рея Чарльза, Рона Голдена і Квінсі Джонса, про Еренестін Андерсон і Олету Адамс. Усі вони, так чи інакше, належать до сіетлітів. Усі вони, так чи інакше, творили блюз, немов виплітали його з тутешніх дощів і туманів, зі свинцевих хмар, солоного вітру і сріблястих хвиль, з танцю крапель нічного дощу, подібних до іскор на тлі ліхтарного світла, з відображення тих самих ліхтарів у антрацитово-скляній поверхні мокрого асфальту…
Принаймні, мені так хочеться думати. Особливо, коли дві третини ріку Сіетл залишається заручником дощу, а сонячний день здається випадковим гепенінґом, в стилі того ж Гендрікса.
Що ти сьогодні співатимеш, місто-блюз?..
