Чарівник смарагдового штату

Перше, що мені нерідко доводиться уточнювати для необізнаних – те, що штат Вашинґтон і столиця США Вашинґтон – це дві великі різниці, які знаходяться геть на різних частинах американського континенту, у різних часових поясах. Локально таке непорозуміння вирішується тим, що говорячи про місто Вашинґтон, американці зазвичай додають “Ді-Сі” – (Washington, D.C.).

dsc_0084

Що ж стосується, штату Вашинґтон, то історично це 42-й штат у складі держави. У порівнянні, він не є особливо великим за площею чи густонаселеним, але залишається туристично-привабливим завдяки казковому розмаїттю ландшафтів – тут вам і гори, і океан, пустелі й льодовики, озера й водоспади, реліктові ліси і луки без краю. Цікаво, що на початок 19-го століття на території штату претендували іспанці, згодом за них (вкупі з ореґонськими землями) сперечалися Британія і США. А після відходу північно-західних теренів американцям, ще довго точилися дискусії щодо назви штату: він мало не став Колумбією – за назвою місцевої річки, та зрештою отримав ім’я першого президента США.

dsc_0057

Відносно молодий вік і загальна специфіка самоуправління штатів в Америці робить Вашинґтон своєрідною маленькою державою, із власними законами і податками, економікою та перспективами. Дехто вважає, що Вашинґтонщина радше схожа на частину Канади, аніж США, і таке зауваження є слушним, хоча б через географічну близькість штату до канадського кордону.

Прикметними явищами Вашинґтону вже багато років є врожаї яблук і хмелю – такі, що вистачає на сидри і пиво для усіх США та ще на експорт лишається, а також наявість таких корпорацій, як Boeing, Paccar, Microsoft та Amazon.com. Все це разом символічно змальовує три ключові портрети мешканців штату: фермери, інженери-механіки та програмісти.

dsc_0072

Однак найсимволічнішим у штаті, як на мене, є його офіційне звання  “The Evergreen State”, яке він гордо носить уже понад 120 років. Більше половини площі Вашинґтонщини належить паркам, заповідникам і рекреаціям. У перші десятиліття існування штату його основне багатство – ліси – активно вирубалися, але зменшення попиту на деревину і здоровий глузд поступово звели знеліснення нанівець. Нині ж тутешній “зелений” імідж підтримують дощі і люди.

dsc_0107dsc_0147dsc_0116

З двома величезними національними парками – Маунт-Рейнір (заснований 1899-го року) та Олімпік (заснований у 1938-му) – усе більш-менш зрозуміло: їхня поява продиктована самим ландшафтом, котрий не пристосуєш ні до чого, окрім заповідника, а завдяки невпинному потоку туристів, можна отримувати непогані кошти. Проте безліч інших розкиданих по штату парків, лісів, рекреаційних зон, підвідомчих різноманітним організаціям, часом викликають подив своєю резистентністю до прогресу, відірваністю від цивілізації. Прихильникам пішоходного туризму, тут є де розгулятися, в усіх сенсах. Здається, обійти всі тутешні лісові, гірські, озерні й річкові стежки за одне життя просто неможливо. Але хтось же склав усі ці маршрути добрих півстоліття тому, ретельно наносячи на мапи пунктирні змійки, супроводжуючи корисними примітками і, о диво, прекрасними чорно-білими світлинами? Цей “хтось” має цілком конкретне ім’я – Айра Спрінґ, і ось його історія.

50012329_1893788904002256_5943632548889362432_n

Айра та його брат-близнюк Боб з’явилися на світ напередодні Різдва 24-го грудня 1918-го року в столиці штату Вашинґтон – Олімпія, в скромній родині бухгалтера і вчительки. Втім, подружжя Спрінґів було досить незвичайним у своїй пристрасті до активного відпочинку. Родина мешкала у пляжному будиночку в бухті Еліот, і батько Айри діставався на роботу в банк або водою – перепливаючи затоку на каное, або пішки – долаючи понад п’ять кілометрів узбережжям. Виїзди на природу були типовою розвагою Спрінґів, тож малюки Айра і Боб, а також їхня сестричка Кей досліджували багатство тутешніх ландшафтів з перших років життя. Коли хлопцям виповнилося по вісім, родина переїхала в Шелтон, що біля підніжжя Олімпійських гір. 1929-го року батько вперше узяв їх у дводенний похід в Національний парк Олімпік. Враження дітей були настільки сильними, що гори стали довічною пристрастю Боба та Айри.

dsc_0069

А 1930-го року відбулася ще одна знакова подія, що визначила подальшу діяльність братів Спрінґів. З нагоди своєї 50-ї річниці компанія Kodak дарувала американським підліткам фірмову камеру й рулон фотоплівки. Боб та Айра опинилися серед п’ятисот тисяч везунчиків. До дня народження – на святвечір – вони отримали свої перші, вельми примітивні фотоапарати Box Brownies. Там не було ані діафрагми, ані фокусування, ані регульованої витримки, але це все одно скидалося на магію. Влітку наступного року Айра зробив свої перші знімки в Олімпійських горах. То були зображення озера Верхня Ліна. Кадри, з огляду на вік і апаратуру юного Спрінґа, вийшли не просто вдалими, а майстерними. Боб також захопився фотографією, і щойно хлопці підросли й почали заробляти, вони купили якісну камеру на двох і облаштували крихітну фотолабораторію у підвалі батьківського дому.

dsc_0068
Перше фото Айри

1937-го року вони закінчили школу та досягли першого професіного успіху, вигравши фотоконкурс газети Tacoma News Tribune на краще зображення гори Рейнір. Айра тоді отримав премію у 5 доларів і ці “легкі гроші за приємну роботу” просто-таки сп’янили молодика. Потрапивши у коледж, він витримав лише два роки навчання, яке без жалю покинув задля роботи в шелтонівській фотостудії. Поки Айра асистував досвідченішим фотографам і збирав гроші на власну професійну камеру, Боб завершував освіту в коледжі. Тим часом, в життя Айри увірвалася нова пристрасть – на зміну Олімпійським горам прийшли Каскадні. У 1940-му році він піднявся на вершину сплячого вулкана Рейнір – непростий маршрут він здолав досить легко і згодом повторював цей досвід не менше дванадцяти разів.

dsc_0076

1941-го року готель Paradise Inn, що і досі функціонує на території Національного парку Маунт-Рейнір, найняв Айру Спрінґа на посаду штатного фотографа, в обов’язки котрого входило супроводжувати туристичні групи в походах та знімати охочих серед мальовничих краєвидів. Специфіка роботи полягала в тому, що поки туристи неспішно прогулювалися стежкою назад, Айра стрімголов нісся горою вниз, аби вчасно проявити фотографії у студії та віддати їх замовникам, коли вони повернуться до готелю.

dsc_0073
Боб Спрінґ

З початком війни Боб та Айра зголосилися добровольцями, але важка форма вродженої алергії, яка часто призводила до приступів ядухи, не дозволила Айрі потрапити в ряди захисників США разом із братом. І все ж, хлопець знайшов “шпаринку” – він був прикомандирований до армійської авіації у якості фотографа. Після нетривалої підготовки, його відправили у південну частину Тихого океану, де Айра знімав військові репортажі і робив документальні фото. Звичайна повітряна зйомка проводилася досить незвичайним чином: фотографа тримали за ноги два члени екіпажу, поки він звисав з кабіни літака сторчголов, знімаючи бомбардування на висоті у кілька тисяч футів.

Пригоди супроводжували молодого фотографа і на землі, коли він вибирався в джунглі, задля власних знімків природи і тубільців (доводилося робити це у суворій таємниці від командування, адже фото з особистої камери являли собою порушення правил цензури). На Соломонових островах Айра познайомився з представниками тамтешнього первісного племені, які запросто рубали голови, кому тільки хотіли. Втім, за цим заняттям Айра їх не застав, тож вони здалися фотографу досить привітними. У свою чергу, на Філіппінських островах юнаку довелося відмовляти вождя тамтешнього племені, від щедрого дару – “тимчасової” дружини-тубілки, позаяк американців виховують із переконанням, що дружина має бути “постійна”.

dsc_0082

До втіхи батьків, обидва брати – Боб і Айра – повернулися з війни живими-здоровими. Боб, уже одружений на той час, вирішив перебратися в Сіетл. Айра не забарився приєднатися до нього, і брати Спрінґи почали знімати репортажі, до яких жінка Боба, Норма, писала тексти. Готові матеріали добре продавалися в журнали і газети, адже тепер преса мала неабияку потребу у мирних подіях. Незабаром престижне видання Seattle Times запропонувало братам Спрінґ наповнювати недільну колонку про туризм і альпінізм у штаті Вашинґтон. 1946-го, користуючись правом військовослужбовців, Айра і Боб закінчили курс у нью-йоркській школі сучасної фотографії. На той момент Айра вже остаточно розчарувався у штучній постановці світла і вирішив для себе, що художнє фото слід творити не імітуючи сонце, а слідуючи за ним. Так він став одним з небагатьох фотохудожників, які терпляче дожидають на потрібне природне освітлення, а нагородою за це терпіння стали справжні шедеври, що увійшли в історію фотографії США.

dsc_0067

Навесні 1947-го року брати Спрінґи повернулися з Нью-Йорка в Сіетл і відкрили фотостудію дитячих портретів в районі Квін-Енн. Для Айри настав час подумати про ту саму “постійну” дружину. І у нього навіть сформувалися певні критерії, яким мала відповідати обраниця: по-перше, вона обов’язково повинна любити походи, скелелазіння і гірські лижі, а, по-друге, бути невибагливою та економною, адже фотохудожник не може дозволити собі “жити на широку ногу”.

Патрицію Мей Вілґрес Айра зустрів на гірській стежині, що свідчило на її користь. Спускалися з вершини вони вже разом, а потім сталося друге побачення з відвідинами кіносеансу, під час якого молодик оголосив Пет про свій намір одружитися з нею. У відповідь вона розсміялася.

dsc_0074

30-го липня 1949-го року вони одружилися, а медовий місяць провели в горах. Як згодом згадував Айра: “Тиждень ми прожили біля озера Верхня Ліна, де я колись давно зробив свої перші знімки. Ще два тижні ми таборилися поблизу із Ґлейшер-Пік, де я фотографував альпіністів. Витрати на весілля та організацію медового місяця залишили мене з десятьма доларами на банківському рахунку, однак тепер у мене була дружина і партнер по пригодах”. Зрештою, пригоди Айри і Пет тривали 54 роки.

У 50-х роках усі Спрінґи мешкали у двоквартирному будинку на Квін-Енн, який звели самотужки, завдячуючи прибуткам з фотостудії. Обидва брати та їхні дружини старанно працювали над новим проектом: туристичними буклетами, а якщо точніше, то невеличкими книжками про гірські мандрівки в межах узбережжя П’юджет-Саунд і Аляски, котрою Боб щиро захоплювався. Світлини Спрінґів ставали впізнаваними і повсякчас публікувалися в журналах Esquire, National Geographic та The Saturday Evening Post.

dsc_0072dsc_0063

1957-го року кожен із братів купив собі по будинку в містечку Едмондс, обидва вони на той час уже стали батьками, а через десять років Боб таки прийняв рішення про остаточний переїзд на Аляску. У свою чергу, Айра не уявляв себе ніде, крім Вашинґтону. Він саме розпочав співпрацю із Гарві Менінґом – головою редакційної комітету організації “Горяни” (Mountaineers). У 1961-му році Айра та Гарві підготували до видання ілюстровану книжку “Альпінізм: Свобода вершин”. Насправді, знайомі вони були ще з часів спільного походу 1948-го року, а потім перетиналися в роботі над книжковим виданням “Світові вершини альпінізму” у 1959-му, та саме нині їхнє партнерство заклало фундамент грандіозного проекту, котрий фактично став справою їхніх життів.

1966-го року світ побачило непретензійне, але якісне видання “100 туристичних маршрутів Західного Вашинґтону” (згодом, серія “100 Hikes”). Саме ця книжка створила, без перебільшення, революцію у тутешньому туризмі, перетворивши його зі спорту на популярний відпочинок. Нішеве видавництво “The Mountaineers Books” замовило скромний тираж у 5000 примірників, розраховуючи реалізувати його за два-три роки. Книжки розійшлися протягом трьох тижнів, а за наступні чотири місяці було продано ще 10 тисяч примірників. Загалом же тираж склав 300000 примірників, що з урахуванням роялті фінансово забезпечило Спрінґа та Менінґа на роки. Не дивно, що такий ажіотаж незабаром спричинив аншлаг на згаданих туристичних маршрутах, для розвантаження яких слід було публікувати збірку з альтернативними трасами, шукати нові стежки. Це було робочим завданням як для Туристичної асоціації штату, так і для Айри Спрінґа. Для випуску великого видання “450 туристичних маршрутів Тихоокеанського Північного Заходу” Айрі та Пет Спрінґам (які удвох освоювали легші стежки), а також Гарві Менінґу (котрий, на пару з Айрою, досліджував складніші маршрути) довелося чимало попітніти. Зокрема, подружжя Спрінґів мало вставали до світанку, аби опинитися на стежці о п’ятій ранку, щоб вже пообіді вирушити на наступний маршрут. І хоча незабаром серія “100 маршрутів” розрослася до значно більшої кількості, однак саме перша книжка донині вважається “Біблією” місцевих прихильників активного відпочинку.

406150050_1280x720
Гарві Менінґ

dsc_0077dsc_0075

У період між 1966-м і 1990-м роками побачили світ збірки Спрінґа/Менінґа про мандрівки західним Вашинґтоном, найцікавіші стежки Національного парку Маунт-Рейнір, Північних Каскадних гір, Альпійських озер, Південних Каскадів та Олімпійських гір. Окрім того, вийшли розкішно ілюстровані Спрінґові видання про флору і фауну Північно-Західного узбережжя, місцеві пляжі та книжки про природу Вашинґтону, адаптовані для дитячої авдиторії. Також Айра Спрінґ здійснив свою давню мрію про далекі подорожі та ілюстрував європейське видання “100 маршрутів в Альпійських горах”. Зрештою, за довгі роки роботи його ім’я (вкупі з талановитими фото) прикрасило понад 60 книжок.

Спільна робота завжди приносила Айрі та Гарві величезне задоволення, їхнє партнерство було засноване на довірі та сміливості, проте у 90-х роках між друзями сталося відчуження. І сталося воно, на жаль, через специфіку їхньої роботи: популярність туризму росла з кожним виданням, а підтримувати стежки в належному стані за такої потужної відвідуваності не видавалося можливим. Менінґу здалося, що вони зі Спрінґом порушили баланс природи, Спрінґ у свою чергу вірив, що люди здатні самі виховати у собі культуру поводження з природою, якщо дати їм таку можливість. Тож розчарований Гарві Менінґ облишив “рекламу туризму для всіх”, проте Айра Спрінґ продовжував діяльність фотографа і ще затятіше боровся за збереження ландшафтів для туризму. “Адже, якщо закрити туристичну стежку, через декілька років на її місці зведуть крамницю, заправку чи завод. Що, по-вашому, гірше для природи?” – запитував він.

dsc_0071
Айра Спрінґ

На превеликий жаль, примирення між Спрінґом та Менінґом так і не сталося. Влітку 2003-го року фотограф, журналіст, письменник і захисник природи Айра Спрінґ помер у своєму будинку на 85-му році життя. Його зовнішній вигляд не дозволяв навіть припускати такий поважний вік, та, коли мова йде про онкологію, аргументи недоречні. Гарві Менінґ помер три роки потому. Остання учасниця команди “першовідкривачів туристичних стежок Вашинґтону” – дружина Айри, Патриція Мей спочила у 2009-му році. Незадовго до смерті, вона сказала: “Ми всі разом вирушимо у чудову мандрівку: Айра, Гарві, і я разом з ними!”

50261845_331066514409599_1276417336378654720_n

Визнання та спадок Айри Спрінґа – це данина всім його прекрасним звершенням і переконанням: звання почесного члена асоціації “Горяни”, літературна нагорода губернатора 1961-го, 1970-го та 1986-го років, премія Теодора Рузвельта 1992-го року за збереження від забудов більш ніж одного мільйона(!) акрів землі. Авторству Боба та Айри Спрінґів також приписується один із найвідоміших логотипів у США: обличчя дружелюбного ескімоса на хвості літаків компанії Alaska Airline’s. За словами колишнього менеджера авіакомпанії Ларрі Леонарда, для логотипу було використано фото братів Спрінґів початку 70-х років.

У 2000-му році був створений трастовий фонд родини Спрінґів на підтримку туристичних маршрутів штату Вашингтон, який сьогодні очолюють діти Айри – Джон та Вікторія. 2003-го року в пам’ять про Айру Спрінґа, його видатні справи, неймовірний талант і широку душу одну з наживописніших стежок Національного лісу Снокволмі назвали на його честь. На цій ділянці багато красивих озер і чудові гірські пейзажі – все, що було по-особливому дорогим для фотографа.

dsc_0151dsc_0172

До речі, саме з цієї стежки починається підйом на гору із пам’ятною для українців назвою – Бандера. Справжня красуня висотою 1600 метрів із запаморочливими краєвидами на 360°, як не прикро, не має жодного відношення до нашого видатного земляка. Ім’я своє гора отримала 1920-го року, внаслідок близького розташування до однойменної залізничної станції – однієї з зупинок на маршруті Сіетл-Чикаґо. Сама станція була названа на честь одного з техаських міст (котре, між іншим, вважається “Світовою столицею ковбоїв”). Техаська ж Бандера має дві версії появи своєї назви: перша наполягає, що засновниками міста були польські емігранти із відповідним прізвищем; друга розповідає, що ще до існування населеного пункту на його території був встановлений прапор (що іспанською “bandera”) та іспаномовні мандрівники охрестили цю ділянку дороги “Bandera Pass”. Так чи інак, але на початку минулого століття назва “Бандера” закріпилося за Техасом, як топонім, а пізніше перекочувала і до штату Вашинґтон. До 1958-го року маршрут на гору не був досліджений, але Гарві Менінґ та Айра Спрінґ це успішно виправили.

dsc_0253dsc_0055dsc_0062dsc_0079dsc_0084 (1)

Нині рукотворним спогадом про Айру Спрінґа служить невеличкий меморіальний камінь, що скромно притулився на узбіччі “його” стежки і, мені здається, кращого пам’ятника для цього невибагливого героя годі уявити.

Замість післямови додам, що Спрінґ не дарма вірив у людей. Останнє десятиліття стало для Вашинґтону знаковим, з точки зору популярності пішоходного туризму і водночас підвищення культурної свідомості людей. Знайти хоч яке дрібне сміття на стежці чи поруч із нею майже неможливо, волонтерські групи стабільно організовуються, щоб усувати наслідки весняних повеней чи зсувів ґрунту на гірських маршрутах. Мисливство, рибальство, сезонні збори грибів та ягід суворо контролюються. Шашлик чи просто багаття – тільки на облаштованих для того місцях. Алкоголь на природі? Ні, не чули. Загалом же, в одноденний похід тут рідко хто бере із собою щось окрім манірки з водою і поживного батончика, адже вирушає не на пікнік (бо ж для нього і галявина у парку згодиться), а за враженнями і фізичним навантаженням.

Спочатку я ніяк не могла до такого звикнути, і вперто складала у заплічник гору наїдків і термос з чаєм. Та, коли кількість походів перевалила за півсотню, я дійсно зрозуміла, що поспішаю у гори за відчуттями. Харчі поступилися місцем книжці й фотоапарату, а за плечима і на душі стало легко-легко.

dsc_0056

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s