“Soon must fairies shut their eyes for the Winter’s hushabies...” ❄️
Крихітні квіткові феї британської майстрині Сесіль Мері Баркер (1895-1973) знайомі широкому загалу, однак набагато менше людей принаймні щось знає про їхню авторку й про те, що переважна більшість фейських портретів супроводжувалася тематичними віршами Сесіль. 🤫
Особливо популярними листівки і книжки пані Баркер були у 20-30-х роках минулого століття. Першу відзнаку як художниця Сесіль отримала досить рано — у п'ятнадцять років, але найдивовижнішим було те, що попри академічну точність малюнків і дивовижну передачу пироди, дівчинка фактично була самоучкою і майже не залишала стіни своєї кімнати через важку недугу. На прохання Сесіль, сестра і мама приносили в її кімнату квіти з родинного саду, лісів і полів довкруг Кройдона. І звісно, її оточували книги. Найбільше вона любила ілюстровані дитячі й мистецькі видання з роботами Кейт Ґрінвей, Рандольфа Кальдекотта, Еліс Вудворд, Джона Мілле та Едварда Берн-Джонса. Згодом Сесіль зізнавалася, що на її стиль, чи радше навіть, на характерні чуття й атмосферу, найбільше вплинули роботи саме прерафаелітів. 🎨
Важку форму епілепсії Сесіль, на щастя, вдалося перерости, хоч все подальше життя вона і мала досить слабке здоров'я. У 13 років дівчинка нарешті отримала змогу відвідувати вечірні мистецькі курси, що не стільки посприяли її художній техніці, скільки розвинули всебічно. 🤔
Батько Сесіль — Волтер Баркер був досить майстерним різьбярем і затятим поціновувачем і послідовником руху Arts and Crafts. Художніми успіхами дочки він пишався надзвичайно. Саме він показав декілька її малюнків видавцеві Рафаелю Таку, й ті без зволікань були надруковані у вигляді листівок. Так, у п'ятнадцять років дівчинка стала оплачуваною художницею і того ж 1911-го року була обрана членкинею Кройдонсього товариства мистецтв. ✨
На жаль, наступного року Волтер помер, залишивши дружину Мері й двох дочок у досить скрутному становищі, оскільки заощаджень родина не мала. Сестра Сесіль Дороті почала викладати у приватних школах і дитячих садках, Сесіль активно малювала, писала вірші й оповіданн для журналів і вела господарство разом матір'ю. ⬇️⬇️⬇️
Perfectly imperfect... 🧶
Нам так рано й так часто починають ганити недоліки, що про ніяке прийняття не йдеться, а лише про виправлення й удосконалення. Чи не з дитинства нам мріється про ідеальну роботу, стосунки без конфліктів, помешкання як з журналів, всевстигання і всімподобання, але шлях перфекціоніста сповнений розбитих надій, невдоволень і розчарувань. 🙈
На дім мрії доведеться чекати роками, навіть улюблена робота може віддячити вигоранням, кохана людина біситиме дивними й невитравними звичками, а довгоочікуваний кіт виявиться геть не ручним. 😅
Абсолютно всім ти так ніколи і не сподобаєшся (як і твої твори, винаходи, діти, переконання, страви — потрібне підкреслити), а щойно позбудешся підліткових комплексів, помітиш перші зморшки. 🤦🏼♀️
Знаєте, по природі своїй, я схильна впадати у відчай і зневіру, однак із плином часу помічаю, що моя бентега стає не лише позбувною, але й менш наявною, а помилки, розбіжності, нерівності і шерехатості приймаються із трепетом, гумором і навіть вдячністю. 🙏
Що ж, якщо відплатою за всі невідповідності очікуванням, досвідні гулі і зморшки стане мудрість, я не геть не проти. Думаю, цей скарб навіть ліпший за омріяну ідеальність, адже кінець-кінцем гармонії нам потрібно досягти не з чиїмись стереотипами, оціночними судженнями і сердечками в Інста й FB, а виключно і тільки з собою. ❤️
“Winter is the time for home...” (c) ❄️
Цими днями у нас погостювала зима, але не затрималася. Сніг майже розтанув, а я ось тільки-но звільнила фотоапарат від кіркландських зимових знимок. І вкотре упевнилася, що цьому місту пасує кожен сезон. І як же легко, гуляючи його стрітами й авеню, вихоплювати поглядом чи об’єктивом картини на згадку. ❤️
Нині я працюю над двома книжками: одну редагую (вона запланована до виходу під цьогорічний Книжковий Арсенал, і це буде щось дуже казкове й особливе), іншу дописую для нового концептуального українського видавництва, й вона крутезна у задумі і, сподіваюся, буде такою ж у втіленні. 🤫
Взагалі, цьогоріч до друку обіцяно декілька таких чудесних моїх видань, що я гублюся, обираючи улюблене. Скажу лишень, що всі вони дуже різні, але кожному (як власне і мені) неймовірно пощастило з чарівними помічниками — людьми, котрі першими читають текст, вірять у нього, дбайливо і творчо працюють із ним, наближаючи його до живої книжки. Вдячна кожному і кожній із них! 🤗
“... you wouldn’t understand, you silly young demon!” Sophie panted. “You haven’t got a heart.”
“Yes I have,” Calcifer said, as proudly as he had revealed his arm. “Down in the glowing part under the logs. And don’t call me young. I’m a good million years older then you are!” (c) ❤️
The new Calcifer’s blend from @novelteatins is the perfect tea for a fairytale hygge. No one who has a heart (and a taste, of course 😋) can not resist a cup of it. 🔥
Чудесні @novelteatins днями надіслали мені нову колекцію своїх літературних чаїв і купу-купезну красивих закладинок. 😍
Оця суміш з чорного чаю і шматочків малини казково смакує взимку, а те, що вона про Кальцифера та його серденько — милує і тішить особливо, це ж бо мій улюблений персонаж з книжок Діани Вінн Джонс. 🤗
“Women work a good many miracles...” (c) ❤️
У нас сніжить, і втриматись від, хоча б крииихітної, стилізації "Маленьких жінок" Ґрети Ґервіґ рішуче неможливо. 😳
Це, офіційно, моя улюблена екранізація легендарного роману Олкотт, а заразом, чарівне поповнення у скарбничці фаворитного кіно — на невтомні перегляди і душевну терапію. Сценарій, каст, музика і повсюдна естетика створили якусь особливу екранну досконалість. І тут справа навіть не у дбайливому підході до першоджерела: у 135 хвилин не вкласти 760-сторінковий роман навіть генію місс Ґервіґ (до слова, нещодавна телеадаптація ВВС з більшим хронометражем мала на це непогані шанси, але, попри певні переваги, видалася мені пріснуватою і надто тужливою). Та й сучасний контекст потребує змінених акцентів, і в цьому плані у версії-2019 все більш, ніж прекрасно! А відносно реальної історії створення книжки і власне біографії Олкотт - ще й дуже витончено. 🤫
Звісно, я незмінно люблю літературне першоджерело за його затишок, різдвяність і вельми майстерне балансування на вічних цінностях, пріоритетах, дорослішанні, втратах і надбаннях, виборі й неминучості. Я так само ніжно ціную, схожу на красивий вікторіанський альбом, екранізацію 1994-го року з оберемком чудесних акторів (і котиків). Проте фільм Ґрети Ґервіґ дуже особливий і в якості чергового екранного переказу "Маленьких жінок", і як самостійний витвір (а численні номінації й нагороди різноманітних кінематографічних спільнот — тому підтвердження). І так, я від душі пробачаю режисерці нелюбов до капелюшків bonnet (зрештою, ідея зобразити Марчів, мов гіппі своєї епохи, як і Сірша Ронан у картузі — прекрасні) і навіть відсутність котиків на екрані, адже замість них можна сміливо зарахувати Тімоті Шаламе і Джеймса Нортона. 😜
Загалом, дуже важко написати про те, що найбільше мене зворушило, не розкривши певних родзинок та інтриг, але сказати, що у деталях і настрої кіно зроблено шедеврально, що воно захопливо показує процес творення книжки і гаптує потужний феміністичний і світоглядний месседж, можу напевне. 🤗
Цікаво, що одна з моїх улюблених сцен і цитат фільму має в основі фрагмент з іншого пізнішого твору Олкотт "Rose in Bloom". ⬇️⬇️⬇️
“The birds in the trees call your name. Nothing’s changed, all’s the same. Home...” ❤️
Пісня "Kitty Come Home" взяла в обійми моє серце ще до того, як я дізналася її історію. Чарівною музикою, зворушливими словами, голосом улюбленого Руфуса, який презентував її в товаристві Pink Martini. Цю композицію не знайти в дискографії Вайнрайта, але він часто виконує її на своїх концертах — чуттєво до щему і сліз, адже вона для нього особлива, й нині я розповім чому. 🤫
Мама і тітка Руфуса — відомі канадські фолк-виконавиці Кейт і Анна Макґерріґл. Саме для Кейт, яка в середині 70-х років розлучилася з чоловіком, залишилася з двома маленькими дітьми, розгублена і непевна у майбутньому, Анна написала це ніжне музичне запрошення додому, де спокійно, затишно і де їй завжди раді. 1977-го сестри виконали "Kitty Come Home" для альбому "Dancer With Bruised Knees", і звучала пісня дуже урочисто, майже псалмово, хоч Анна відпочатку не вкладала у неї глибокі сенси. ✨
Коли після тривалої боротьби з онкологією Кейт померла у січні 2010-го року, її син Руфус Вайнрайт (вже й сам відомий на той момент композитор і співак) виконав "Kitty Come Home" на концерті пам'яті матері. І кожен рядок пісні раптом зазвучав геть інакше, адже тепер Кейт належала іншому "дому". 🙏
У 2013-му році Руфус увічнив "Kitty Come Home", зробивши студійний запис із музичними колективами Pink Martini та The von Trapps для альбому "Get Happy". Це дуже розмаїтий, мультижанровий і мультикультурний альбом, що дуже відповідає своїй назві і який я надзвичайно люблю, але "Kitty Come Home" — сама собою, а ще більше, із контекстом і почута наживо, має якусь абсолютно особливу енергетику для мене — буттєвого і піднесеного, кінцевого і вічного, туги і радості водночас. 💔
Let it Snow! ❄️
Занурюватися в роботу несила не через свята (бо вони, направду, дуже мало від неї відволікали), а через оцей нестримний потік поганих новин. 😢
А з хороших — тільки обіцяний в кінці тижня сніг на наших теренах. Він, як холодний компрес для пекучої рани на серці. Як пухнаста ковдра, в яку хочеться загорнутися. Як чиста сторінка для суто позитивних історій. Най сніжить, будь ласка. 🙏
На фаховому сайті BaraBooka. Простір української дитячої книги вийшла рецензія Ольги Сілакової на повість “Нечуй Невмирущий”.