Нині на території штату Вашинґтон проживають представники 29-ти індіанських племен та їхніх об’єднань, кожне з яких має власну резервацію. Найбільші за площею і кількістю людей поселення Колвіл (понад 9 тисяч осіб) та Якама (майже 11 тисяч) знаходяться в глибині Вашинґтону, та є і зовсім невеличкі, як от Хоґ (близько 100 осіб) і Шолвотер-Бей (лише 70) на узбережжі Тихого океану. Загалом же Вашинґтонщину населяють понад сто тридцять тисяч ініданців.
Безсумнівно, політику розселення корінних американців по резерваціях не можна вважати за гуманну, хоча офіційно вона апелювала до позитивних зрушень для пелемен і збереження (консервації) їхніх культур. Однак, зрозуміло, що система резервацій – це унаочнення принципу “розділяй і володарюй”, яка мала задовільні результати для білих поселенців, та аж ніяк не тішила самих індіанців. Повільне вимирання з ряду причин, та, в першу чергу, саме через неможливість будь-якого розвитку у вимушених автономіях, спостерігається у резерваціях повсюдно і невпинно. На початку минулого століття, із появою тренду говорити про корінне американське населення, сама риторика поступово набула більш позитивного та гуманного настрою, а представники племен нарешті(!) отримали громандянство США.
Нині американське законодавство формально визнає за резерваціями права штатів, однак для багатьох резервацій діють певні пільги і послаблення – зокрема, дозвіл на гральний бізнес. Проста арифметика: у Вашинґтоні понад півсотні закладів казино, дві третини з яких знаходяться саме у резерваціях. Крім того, індіанці мають право безакцизної торгівлі алкогольною та тютюновою продукцією на території резервацій. Ці заходи, начебто, покликані сприяти підняттю рівня життя корінного населення США, та зрештою, чинять і чимало негараздів.
Загалом, заклади казино, з барами, ресторанами і готелями на доданок, працевлаштовують велику кількість людей, але резервації, де курс також взято на передачу культурного досвіду і туристичні атракції, на зразок фольклорних свят, фестивалів, ярмарків, виглядають значно привабливіше і затишніше.
Майстри з різних пелемен привозять на сіетлський ринок Пайк-Плейс дерев’яні вироби, посуд, плетені кошики і капелюхи. Вони ж влаштовують майстер-класи у себе вдома чи на запрошення. Навіть епізодичне спілкування дає змогу зрозуміти, що ці люди гарно асимільовані, й більше хвилюються за те, що їхні діти забудуть мову та традиції пращурів, аніж не знатимуть англійської чи не вивчать історію США.
На територіях резервацій, куди переважно так само легко потрапити, як і в будь-яке нейтральне місто чи селище, існує чимало музеїв та центрів індіанської культури. В окремі з них можна приїхати на риболовлю, і тут же отримати урок з вилову молюсків чи кулінарний майстер-клас. Це єдині місця у штаті, де можна легально купити, скажімо, оленяче м’ясо чи заборонені види піротехіки, приватне використання якої досить популярне на День Незалежності і Новий рік, хоч і тягне за собою чималі штрафи.
Сезонні свята, історичні реконструкції, відтворення цікавих ритуалів, а також сплави на каное являють для вашинґтонських індіанців, як формальну підтримку усталених традицій, так і чудовий спосіб привабити туристів. Суквомішам і свіномішам, кавлітцам і пийалупам, ніскуалі та якама є що розповісти, заспівати і станцювати, а їхні вожді й сьогодні вражають своєю мудрістю та харизматичністю. Найерудованішу молодь племена радо відправляють навчатися до престижних навчальних закладів, аби згодом до них поверталися гарні спеціалісти, адже навіть у маленьких спільнотах потрібні різногалузеві професіонали та лідери.
Цивілізація грає проти племен Вашинґтону і, безумовно, виграє, але це точно станеться не найближчим часом.
