Блоґ

Дрібка паранормальної Вашинґтонщини

Не одними лісами славиться наш вічнозелений штат, а ще й оберемком прикметних будинків з привидами. Тема всілякого потойбіччя у США напрочуд популярна. Недарма ж, тутешні оселі з “містичною історією” вважають вдалим капіталовкладенням. Для затишного життя вони, може, й не пасують: кожен звук пересмикує, тіні якісь химерні зринають, але бізнес на цьому робиться вельми успішно.

Що цікаво, жоден із відомих тут будинків з привидами, аж ніяк “таким” не здається. Більшість із них, на позір, чудесно милі, майже пряникові, трішки навіть казкові.

Walker-Ames House

Скажімо, Walker-Ames House, що в містечку Порт-Ґембл, зведений 1889-го року. З якого боку на нього не дивися — дім мрії, а втім, через надмірну паранормальну активність, останні сто років маєток не міг втримати господарів. Ті просто тікали — перелякані й безпорадні перед потойбіччям, що, здається, відкрило собі портал десь в районі підвалу. З 1950-х років спеціалісти з паранормальних явищ ведуть тут розслідування. Маєтку Волкера-Еймса були присвячені численні телевізійні сюжети, тематичне документальне кіно, він же став тлом для зйомок кількох серіалів та фільмів. Передісторія маєтку невідома, а свідчення очевидців паранормального різняться. Одну жінку, наприклад, щось схопило за ногу у порожньому підвалі і навіть залишило запилюжений відбиток руки. З вікон на пішоходів часом позирають якісь неіснуючі бліді діти. Мансарда мерехтить тривожними червонуватими вогниками. Втім, всі відвідувачі і працівники (в межах маєтку тепер існує міський музей) погоджуються в одному: у стінах дому на них тисне якась моторошна тривожність.

Starrett House

Так само, дуже симпатичний знадвору, але із “поганою” репутацією у сусідньому містечку існує Starrett House. Нині невеличкий готель, а колись маєток Джорджа і Енн Старретів. Відомо, що Джордж звів будинок 1899-го року спеціально для коханої дружини. В ньому вони зростили дітей і дім переходив у спадок кілька поколінь, однак із якоїсь причини, крім привабливості і всілякого антикваріату, зберіг під своїм дахом оберемок привидів, серед яких називають і Джорджа, і Енн, але найчастіше згадують рудоволосу панянку — няньку їхніх дітей. Важливо зазначити, що всі духи маєтку Старретів не злостиві, а нянька, так узагалі, приємна і товариська жіночка, любить поспілкуватися з постояльцями й розповісти, які чудові у неї вихованці.

Gessner Mansion

Ще один приклад вишуканої вікторіанської оселі Gessner Mansion, також відомий як Джорджтаунський замок, хоча до дійсного замку йому б не завадило трохи підрости.

Свого часу, промисловий закапелок Сіетла Джорджтаун носив статус (і назву) району Червоних ліхтарів. Власне, маєток Ґесснера був борделем, осередком розпусти й азартних ігор. Його перший власник — Пітер Ґесснер відзначився поганою славою всюди, де ступала його нога, точніше, тасувала карти рука, а відбувалося це, переважно, в центральній таверні Сіетла на Пайонір-Сквер. Зрештою, назбиравши грошей і намозоливши очі правоохорнцям сіетлського Даунтауна, Ґесснер перебрався на околицю, 1902-го року звівши триповерховий дім. Маєток мав стати родинним гніздечком для нього і його молодої дружини Ліззі, але щось в сімейній ідилії пішло не так (за припущеннями, або Пітер безнадійно програвся, або Ліззі зрадила йому) і пан Ґесснер вчинив самогубство, випивши пляшку карболової кислоти у спальні другого поверху будинку. Звідки така точність? Так його ж привид там і залишився. Моторошний, сердитий, нещасний.

До 20-х років минулого століття маєток Ґеснера всі знали саме як бордель і підпільне казино. Власної поганої слави якому вистачало і без привидів. Затим приміщення то порожніло, то перетворювалося на різного штибу пансіонати, але незатишне відчуття і паранормальщина дім не залишали. Скажімо, в 70-х роках нові господарі маєтку знайшли надприродно холодну таємну кімнату. Що ж до духів оселі, то крім Ґесснера, все, так би мовити, складно. Серед них є кілька жінок: одна повія, задушена ілюзіоністом(?!); друга повія (Мері), застрелена сутенером; вдова у чорному, розлучена зі своєю дитиною (дитину теж іноді чути — десь у саду); загадкова іспанка, яка вбила власних дітей і поховала їх під сходами. Словом, кличте Стівена Кінґа — тут матеріалу на цілу збірку жахастиків!

Thornewood Castle

Тим більше, “королю жахів” не вперше надихатися містичним вашинґтонським маєтком. В містечку Лейквуд розташувався красивезний Thornewood Castle, що Кінґ особисто обрав для зйомок серіалу “Rose Red”, за його ж сценарієм (до речі, автор там навіть має кумедне камео). Зведений 1911-го року засновником порту Такоми Честером Торном зі старовинної цегли (за оцінками експертів їй десь 400-500 років), оточений садами, ставком і фонтанами, він одразу став окрасою узбережжя. Тут влаштовувалися неймовірні вечірки в стилі Ґетсбі, гостями на яких були навіть американські президенти.

До кінця 50-х років маєток належав нащадкам Торна, затим кілька разів продавався чи стояв покинутим, аж поки його власниками в 2000-му році не стали Вейн і Діна Робінсони, які й перетворили його на готель і вельми популярну весільну локацію.

 “А де ж привиди?” — запитаєте ви. Вони є і їх ціла низка, втім, найчастіше постояльці бачать самого Честера Торна (відомо також, що в його колишній кімнаті довго не живуть… лампочки у світильниках) і його дружину Анну — вона нерідко з’являється у вікні однієї з кімнат і ніби милується садом. У тій же кімнаті збереглося старовинне дзеркало, в якому часом зринає привид загадкової жінки. Імовірно, також Анни.

Духи замку Торнвуд не злостиві, проте гостей готелю трохи пересмикує від примари дитини біля ставку, яку часто помічають, а іноді навіть намагаються врятувати від утоплення, але намарно. Кажуть, це дух маленького онука одного з колишніх господарів маєтку і хлопчик трагічно загинув.

Chateau Ste. Michelle

Одна з найвідоміших винарень штату Chateau Ste. Michelle також має паранормальний імідж. Ну, не власне винарня, а столітній маєток у Вудинвілі, що є її частиною. Свого часу він належав родині магнатів Стімсонів. Як і годиться, дім був “повною чашею” і місцем проведення казкових свят. В його садовому амфітеатрі навіть виступав Ґудіні. Та, на жаль, не його привид замешканий в стінах маєтку, а дух служниці Елізабет. Бідолашку звабив господар, а затим, вагітна, вона загинула, підозріло упавши зі сходів. Зустрічі з Елізабет неприємні і тривожні, та й у самому домі незатишно — то різко до морозу холоднішає у певних кімнатах, то зрине якась тінь, присмерк або жаский звук у трубах. Словом, бррр.

Яких же привидів може запропонувати Сіетл? Та всіляких-різних. Скажімо, у старих приміщеннях ринку Пайк-Плейс живуть сонми духів, серед яких називають навіть принцесу Анжеліну. Аматори полювання на привидів вишукують собі “жертв” на цвинтарі Лейкв’ю. Там вночі трапляють різні похмурі примарні джентельмени в циліндрах і простоволосі панянки у довгих білих сорочках, але, будьмо відверті, всі прагнуть зустріти Брюса Лі. Й бажано, у жовтому спорт-костюмі і з нунчаками.

Arctic Club

В контексті допису, варто також згадати чудесний готель Arctic Club, що в Даунтауні. Я розповідала про нього раніше, але тепер побіжно додам і про паранормальне.

У 30-х роках, коли Арктик-Клуб був, гм, клубом для заможних, з вікна п’ятого поверху несподівано вистрибнув і загинув конґресмен Маріон Зіончек. Вся ця історія оповита таємницею, однак очевидці твердять, що дух Зіончека навіки залишився на п’ятому поверсі будівлі. Марно намагається він втекти через вікна, сходи чи ліфт. Поверх його не відпускає.

Sorrento Hotel

Інший готель — Sorrento, розташований в районі Ферст-Гілл, взагалі, може похвалитися привидом самої Еліс Б. Токлас!

“Звідки там взялася Еліс?” — здивуєтеся ви. А я відповім, правда, не так, щоб дуже певно. Понад сотню років тому на місці готелю стояв маєток її родини “Стімсон-Ґрін”. З нього відкривався чудесний краєвид на затоку, а на даху була спеціальна оранжерея, де Токласи тримали домашнього… ведмедя.

Родина Еліс жила в Сіетлі з 1890-го по 1897-й роки. Тут же дівчина навчалася в семінарії Маунт-Рейнір, а пізніше в Університеті Вашинґтона.

Коли мати Еліс, Емма Токлас захворіла, родина повернулася в Сан-Франциско у сподіваннях на ліпшу медицину. Але марно. Після смерті матері, Еліс перейняла на себе всі її домашні обов’язки і поверталася в Сіетл, який, до слова, дуже любила, епізодично. Втім, вона таки отримала диплом бакалавра музичної освіти в Університеті Вашинґтона, й саме в Сіетлі дала свій перший серйозний фортепіанний концерт разом з Отто Бендіком (учнем Ференца Ліста). По смерті Отто в 1904-му Еліс покине музику, а вже за три роки зустріне Ґертруду Стайн у Парижі, а далі… далі краще читати “Автобіографію Еліс Б. Толкас”.

Чому (і як) дух Еліс, яка померла в 1967-му році в Парижі, примандрував назад у Сіетл — таємниця з таємниць. Однак працівники готелю і деякі постояльці стверджують, що бачать саме Еліс у примарі, котра гуляє коридорами. Що ж, можливо, варто їм повірити — зовнішність у пані Толкас була прикмітна. От би й Ґертруда до неї приєдналася. Яке то було б товариство!

Nightfall Orphanage

Наостанок залишу ніжно-рожеву, майже зефірну хатинку в районі Вест-Сіетл з моторошною назвою Nightfall Orphanage (укр. “Сиротинець Найтфоллів” чи “Присмерковий сиротинець”). Все почалося в позаминулому столітті з невеличкого корабельної компанії, що належала сину бідних норвезьких емірантів Фредріку Найтфоллу (англіканізація прізвища Квелден). Він непогано піднявся у бізнесі, коли низка кораблів його конкурентів таємничо затонула. Підозри викликало те, що Фредрік займався окультизмом і навіть належав до членів Чорного Ордену Східного Неба, але відкрито звинуватити чоловіка в успіху, через домовленість із потойбічними силами, ніхто не наважувався. Втім, наважувалися пліткувати про розплату: дружина Фредріка Марґарет страждала на психози й галюцінації, діти були якісь дивні і багато хворіли, а коли виросли, начеб-то, позбулися власного батька, скинувши зі сходів. Саме ці діти — Роуз і Алдус Найтфолли заснували в батьківському домі притулок для людей з душевними хворобами, першою пацієнткою якого стала їхня мати. Відомо, що лікування в притулку було дуже успішним, дивувало лишень, що жодного пацієнта звідти так ніколи й не виписали. Затим добродії Роуз і Алдус вирішили заснувати сиротинець, але й тут любов і турбота до бідних знедолених дітей проявлялася своєрідно. Ходили чутки про жорстоке поводження й темні ритуали, але здебільшого містяни таврували самих дітей сиротинцю — всім вони видавалися химерними, небезпечними або й просто незрозумілим, але явним “злом”. Праведний гнів сусідів Найтфоллів так скипів, що однієї ночі вони прийшли і підпалили будинок — разом із господарями, слугами й сиротами. От тільки, на ранок жодного тіла чи останків на згарищі не знайшли.

За легендою, саме на цьому місці було зведено милу рожеву хатинку, що отримала у спадок набір паранормальних активностей і просто невдалий імідж місця, яким лякають неслухняних дітей. Сьогодні ж, це офіційно один з найвідоміших будинків з привидами в Сіетлі, й на Гелловін тут влаштовують такі жаскі вечірки в стилі химерного сиротинця, що кров у жилах стигне.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s